Симфонія незламності: сторічна зоря Василя Малаховецького
18 січня на теренах культурної спадщини Джулинської громади особливо яскраво постає зірка Василя Лазаровича Малаховецького - митця, якому сьогодні ми б відзначали 100 років від дня народження. Біографічні матеріали взято зі сторінок книги Володимира Прибили "Музика тривалістю в життя", яка вийшла наприкінці 2025 року. Василь Лазарович народився у музично обдарованій родині, тож жити музикою почав із самого дитинства. Атмосфера дому, де звучали інструменти й тривали репетиції оркестрів, формувала його світогляд і життєвий шлях. Батько, Лазар Іванович Малаховецький, володів навичками гри на всіх духових інструментах і, працюючи керівником духових оркестрів, з ранніх років навчав сина цьому мистецтву.
Освоєнню музичної грамоти сприяв і старший брат Микола, який у 1935–1939 роках працював капельмейстером спочатку в селі Саша, а згодом — у селі Серединка, передаючи молодшому братові не лише знання, а й любов до музики.
Народився Василь Малаховецький 18 січня 1926 року в селі Добра Маньківського району Уманської округи у багатодітній селянській родині Лазара Івановича (1890 р. н.) та Марії Сільвестрівни (1895 р. н.) Малаховецьких. Окрім Василя, у сім’ї зростало ще четверо дітей: старші — Микола (1919 р. н.) і Ксеня (1922 р. н.), та молодші — Клава (1937 р. н.) і Валентин (1940 р. н.).
У 1934 році сім’я переїхала на Вінниччину, до села Комарівка Теплицького району, де батько продовжив працювати капельмейстером. Платнею за його роботу був пайок — 50 кг борошна, 10 кг круп і 2 літри олії. Саме так родина виживала у складні, тривожні часи. Того ж року малий Василь пішов у перший клас. Після завершення батькового контракту Малаховецькі переселилися до сусідніх Кам’янок, де у 1937 році народилася молодша сестра Клава.
З початком Другої світової війни життя родини різко змінилося. На фронт було мобілізовано голову сім’ї — Лазара Івановича, а мати Марія Сільвестрівна залишилася сама з трьома дітьми, серед яких Василь був найстаршим. На його плечі рано лягла відповідальність за родину.
Неспокійний 1942 рік приніс нову трагедію. Розпочалося масове вивезення української молоді на примусові роботи до Німеччини, і ця біда не оминула родину Малаховецьких. У травні 1942 року 16-річного Василя разом з іншою молоддю села Добра фашисти вивезли на примусові роботи до Німеччини.
Коли війна добігала кінця, у березні 1945 року на територію, де працював остарбайтером Василь Малаховецький, увійшли англійські війська. Під час вечері до будинку зайшли військові. Один із них запитав, чи є тут «рускі». Юнака вивели на двір. Василь ішов, не знаючи, що на нього чекає, — думав, що його розстріляють. Та солдат лише поплескав хлопця по плечу і сказав, що він вільний та може повертатися додому.
Дорога додому була довгою і виснажливою. Разом з іншими остарбайтерами Василя спершу направили до Голландії, згодом — до Бельгії та Франції. Звідти літаком — до Німеччини, де їх передали радянській стороні. Далі — потягом через Польщу на українську станцію Миронівка Київської області. Радість повернення на Батьківщину затьмарили численні перевірки в кабінетах НКВД, через які довелося пройти всім колишнім остарбайтерам.
Та на цьому випробування не завершилися. Ще однією трагічною сторінкою життя Василя Малаховецького стало заслання до Сибіру. Про цей період мовчать офіційні документи, але про нього говорять спогади доньки - Наталії Василівни Капущак - та збережені світлини. Що стало причиною арешту і які «гріхи» приписала радянська система людині, яка повернулася з чужини й одразу взялася відроджувати духовне та культурне життя села, достеменно невідомо. Відоме лише одне: система не прощала тим, хто мав внутрішню свободу, талант і силу вести за собою інших.
Повернувшись із заслання у лютому 1952 року на рідну батьківську землю, Василь Лазарович Малаховецький з головою занурився у свою справжню стихію — музику. Він не просто повернувся до життя, а почав відроджувати його звуками, голосами, гармонією.
Спочатку працював капельмейстером у колгоспі села М’якохід, де створив і очолив М’якохідський шкільний духовий оркестр. Згодом його талант і невтомна праця розгорнулися ширше: Василь Лазарович працював з хором при Красносільському клубі, створив хор старшокласників Красносільської середньої школи.
Наступними сторінками його творчої біографії стали Бершадський будинок культури, Бершадська середня школа та музична школа, де він навчав дітей і молодь, керував хоровими та оркестровими колективами. Саме тут було створено учнівський сільський духовий оркестр, а також відомий Баланівський духовий оркестр. Працював і в клубі Бершадського цукрокомбінату, знову й знову гуртуючи навколо себе людей через музику.
Особливе місце у його житті посіла Джулинка. Саме тут Василь Лазарович створив Джулинський духовий оркестр, унікальний тим, що його виконавицями були виключно дівчатка. У Джулинській музичній школі він також організував духовий оркестр, працював у Джулинському будинку культури, де створив хор працівників Джулинської лікарні, а також хор учителів і спеціалістів Джулинської середньої школи.
Творчий доробок Василя Лазаровича вражає масштабом: понад 450 пісень, з яких понад 50 написані на власні вірші. Це була музика, народжена з пережитого болю, з віри в людину й з безмежної любові до рідної землі.
Його життя — це приклад того, як навіть після неволі, репресій і зламаної долі можна створювати світло, виховувати покоління і залишити по собі потужний культурний спадок, що й сьогодні звучить у пам’яті громади.
