Козацька Джулинщина

Легенди Шляхівського краю

#ГолосВіківВінниччина

Легенди Шляхівського краю Добрий день, шановне товариство! Вітаємо вас на околицях славнозвісної Шляхової — села, що розкинулося у Гайсинському районі обабіч траси Бершадь — Умань. Локацію біля криниці обрано зовсім не випадково, адже зараз ви почуєте дві легенди про походження колишньої та нинішньої назв нашого села. Ці перекази дивовижним чином переплетені з історією козацької Джулинщини. Перша легенда розповідає про те, як численні чумацькі валки, повертаючись із Криму, шукали затінку, де могли б перепочити люди й воли та напитися холодної джерельної води. Наша земля багата на природні криниці та чорноземи. Звістку про це багатство чумаки рознесли по всій Україні. Так тут з’явилися перші мешканці, а своє поселення вони назвали Кринички.

Минали роки, Кринички ставали великим селом неподалік Чорного шляху — відомого у XVI–XVII століттях транспортного маршруту, що з’єднував Північне Причорномор’я із західноукраїнськими землями.

Так Кринички опинилися на жвавому розпутті й стали важливим пунктом сполучення. У XVII столітті народжується друга легенда Шляхівської землі. Люди, пояснюючи місцезнаходження села, казали не назву, а фразу: «Там, на шляху, неподалік Умані, лежить багате село». Згодом назва Кринички трансформувалася у Шляхову, з’явившись на мапах України.

Відомо, що під час Визвольної війни середини XVII століття жителі нашого села воювали в лавах Брацлавського полку. Ці буремні події залишили глибокий слід на подільській землі. У музеї історії села Шляхова зберігається наконечник козацького списа середини XVII століття, знайдений місцевими жителями. На усіх узвишшях Шляхової (від церкви, від лікарні) збереглися підземні ходи, якими колись користувалося населення. У сусідньому селі Березівка й донині існує Гайдамацька криниця, вода в якій традиційно освячується.

Ось такий маємо свій «Чумацький шлях» — не зоряний, а наш, рідний, земний.

Олена Хахалина, с. Шляхова

Поклакання на відеоматервали:https://surl.li/bmvfod

Легенди Джулинщини

#ГолосВіківВінниччина

Село Джулинка - давній козацький форпост Поділля. Робота «Козацька Джулинщина» досліджує героїчну оборону краю, походження назви від тюркського «джуя» (сміливий) та легенди про відважних захисників. Висвітлено трансформацію поселення від сторожових постів до сучасної громади через призму історії та народної пам’яті. Над представленим проєктом працював колектив місцевих краєзнавців, працівників освіти та культури. До складу групи увійшли дослідники краєзнавчих джерел, які опрацьовували наукові розвідки відомого історика Михайла Тхорука, а також творчі фахівці, що займалися літературною обробкою народних легенд. Дослідження містить фото- та відеоматеріали. Спільними зусиллями команди було відтворено тяглість державницьких традицій та збережено унікальний культурний код Джулинського краю для майбутніх поколінь. Джулинка належить до стародавніх поселень України, хоча точна дата її заснування наразі залишається не встановленою. Згідно з народними переказами, село існує з давніх-давен. Як зазначав у працях Подільського єпархіального історико-статистичного комітету (випуск дев'ятий, 1901 рік) відомий історик та священник-просвітитель Юхим Сіцінський, заснуванню поселення послужили сторожові пости, створені для захисту від татарських набігів. Ці укріплення розташовувалися за 20 верст від колишньої фортеці, на місці якої сьогодні розкинулося містечко Хащувате. Така спадкоємність від оборонних пунктів підкреслює стратегічне значення території та глибоке історичне коріння громади у контексті захисту українських земель.

На землях села Джулинка збереглося дуже багато давніх валів і курганів, що свідчить про його багате історичне минуле. Існує версія, що свою назву населений пункт одержав від тюркського слова «джуя», що означає «сміливий». Саме так татари називали місцевих хоробрих сторожових козаків, які тримали оборону на цих теренах. Стара частина села розкинулася в низовині Південного Бугу, тоді як нова частина виросла на горбистому березі цієї річки. Спочатку населений пункт називали Джулинки, і ще в минулому столітті від тамтешніх старих людей часто можна було почути фразу «я пішов у Жулинки». Як писав у своїх дослідженнях педагог, історик, директор місцевої школи, краєзнавець і поет Михайло Григорович Тхорук, сучасна назва Джулинка остаточно з’явилася під час спорудження вузькоколійної залізниці Вінниця - Гайворон. Це сталося саме після відкриття місцевої станції, коли на фасаді будівлі встановили вивіску «Джулинка» з російським «і», що згодом закріпилося в офіційному вжитку. Приміром, у 1983 році поблизу Джулинки було виявлено кургани кочовиків-скотарів, серед яких особливо виділявся Великий курган: його висота сягала трьох метрів, довжина становила 75 метрів, а ширина - 54 метри. Починаючи з XVI століття, наш край постійно потерпав від спустошливих і підступних набігів орд кримських татар, причому саме на цей період припадає найбільша кількість нападів на Поділля. За народними переказами, у Джулинці свого часу діяли дві фортеці: одна з них була споруджена на найвищому місці в межах сучасного села, а друга розташовувалася біля верхів’я Винникового Яру. Місцеві козаки мужньо боронили рідний край від загарбників, виявляючи таку відвагу та незламність, що заслужили щиру повагу навіть серед своїх запеклих ворогів.

Таким чином, село Джулинка має глибоке історичне коріння, що сягає часів формування оборонних меж проти татарських набігів. Завдяки працям Юхима Сіцінського та народним переказам, ми маємо змогу ідентифікувати поселення як важливий стратегічний пункт (сторожовий пост) у минулому, що підкреслює тяглість державницьких та оборонних традицій регіону протягом століть.

ЛЕГЕНДА ПРО ДЖУЮ

Відважна, сильна дівчина летіла

Через село на вірному коні.

Її сестру татари полонили -

Ще на одну поменшало в рідні…

- Куди ж ти? Не лишай старого, до-о-о-ню!

А якщо вб'ють? З ким буду отоді?!

- Я поверну-у-усь! Оксана у полоні,

Її нізащо не залишу у біді!

Притислась до коня, просила вороного:

«А ну ж бо швидше, Орлику, лети!

Ні подиху, ні сил останніх своїх

Не пожалій. Мені б сестру знайти!

… Село палало, верещали люди,

Вмиваючись гарячими слізьми:

«Коли вже спокій на Вкраїні буде?»

Від горя й крові посивіли ми ...

Аж ось у серці блиснула надія:

Ген там, за Бугом, йшла орда з людьми.

Попереду загін татарський їде,

Веде ясир з дівчатами й дітьми.

Орлиця-блискавка на хана налетіла,

Майнула шабля - відлетіла голова!

За кров і сльози рідного народу,

Клянуся, вам віддячу я сповна!

Кипіла битва, шаленіли вої...

Що сталося? Невже вона ? …одна!?

«Рятуйте коней і життя татарське своє!

Це Джуя, Джуя! Це Вона, Вона!»

Не раз приходилось козачці визволяти

Своїх сестер від ненажерливої татарви,

Старих й малих додому повертати,

Вмиватись потом, кров'ю і слізьми.

- Спасибі, доню, що дітей порятувала,

Прикрила нас відважними крильми! -

Вклонялися жінки, діди шапки скидали:

«Тебе до скону не забудем ми!»

… Пройшли віки, як птахи пролетіли,

Козачки Джуї не забулося ім'я.

Його не тільки у легендах зберегли ми:

Найкраща пам'ять - Джулинка моя!

Лариса ЗАМІХОРА, с.Джулинка

ЛЕГЕНДА ПРО ЧЕРНЯТКУ

Я народилась у подільському селі,

Яке ще пращури Черняткою назвали,

Бо тут Чорнявка медом пригощала

Всіх, хто трудивсь віддавна на землі.

Була циганка – дівчина вродлива:

Вуглинки - очі, вишеньки - вуста.

Коли ж співала, то мелодія журливо

Лилася по селі молитвенно свята.

Їй не один козак освідчувавсь в коханні,

Коли заходив до Чорнявки у корчму.

Жадав в обіймах зустрічать світання,

Отримував лиш відповідь німу.

Бо за законами циганської родини

Могла дівчина покохать рівню.

Лише від чорнобривця народить дитину,

І з ним щасливу утворить сім’ю.

Та все частіше під покровом ночі

(Не знав щоб батько) бігла за село,

Щоб у Іванкові заглянуть очі,

Його високе цілувать чоло.

Лише коханому співати і радіти,

Кожній хвилині, що були разом.

Та відчувала, що піде зі світу

Під батьковим пекельним батогом.

І з кожним днем Чорнявка розуміла,

Що без Іванка їй життя нема.

Просила татка, плакала, молила,

Від сліз і стогону здригалася земля.

Три дні й три ночі не лягали спати

У ковалевій хаті край села,

Бо знав старий, та як йому не знати,

Що донька жити без козака не могла.

Що тут поробиш – сам кохав без тями –

Іван й Чорнявка побрались навік.

З пісень й любові в молодої мами

Народжувались дітки через рік.

Росли синочки, наче соколята,

І донечки, як калиновий цвіт.

Козацьку вдачу дарував їм тато,

Зозуля щедро накувала літ.

Із них пішов прекрасний люд Чернятки –

Завзятий, працьовитий, гомінкий.

В моїх легендах ожила Чорнявка,

Я чую голос її чистий і п’янкий.

Лариса ЗАМІХОРА, с. Джулинка

Покликання на відеоматеріали: https://surl.li/fwqduk