Джулинка прощалася із Михайлом Гондаруком
Сьогодні ми попрощалися з Мішкою... Так ми всі його називали – просто і по-домашньому. Гондарук Михайло, наш сусід, друг, мовчазний, добрий, завжди трохи осторонь — але свій, рідний. Ходив із мішечком трав чи горіхів. Він збирав їх сам — слухаючи тишу, природу, себе. Його призвали до війська цієї весни. Ще зовсім недавно… Він тільки почав робити свої перші кроки на цьому шляху... І так раптово, боляче й несправедливо його життя обірвалося…
Траурний кортеж їхав зі сторони М’якоходу, через Чернятку. А на окраїні Джулинки залишилася самотня, мовчазна його батьківська хата. Там, де давно вже ніхто не топив печі. Батьки його пішли з життя раніше. І сьогодні на мить Мішка повернувся туди. Щоб попрощатися. Щоб повернутися востаннє до своєї домівки.
Земля й вулиці, якими проходив траурний кортеж, були щедро всипані квітами — рожевими, білими, жовтими й червоними пелюстками троянд, мов останній уклін нашому Герою.
Священник Свято-Покровського храму Джулинки відслужив похоронний молебень. Односельчани провели Мішку в останню путь — на місцевому кладовищі. Туди, де стиха шумлять дерева і земля приймає з пошаною.
Ми всі сумуємо. Болить. Невимовно болить.
Спочивай з миром, Мішко... Тебе пам’ятають люди, земля, повітря, стежка в ліщині й стара груша за хатою.
